Найбільша національна меншина

Уже зараз зрозуміло, що 2013-й стане якщо не визначальним, то напрочуд важливим роком для України. Серед хвилі народних протестів, звичного борсання опозиції та влади у парламенті та інших суспільних потрясінь та надій, цього року на українців чекатиме другий перепис населення країни. Принаймні, про це у жовтні заявив уряд, зсунувши цю важливу подію вже вдруге: перепис населення спочатку планувався на 2011, згодом – на 2012 рік. Єдиний за часів незалежності перепис населення України відбувся 12 років тому. Про що він нам розказав?

Існує стереотип про багатонаціональну Україну, яка є прихистком та рідною домівкою для (ви будете сміятися) представників 130 національностей. Ця безсумнівно цікава цифра була вирахувана якраз внаслідок перепису 2001 року. Проте не це абсурдне твердження стало головним результатом. Перепис засвідчив, що кількість українського населення країни зросло. Найцікавіші дані виглядали наступним чином:

Українці – 37,5 мільйонів

Росіяни – 8,3 мільйони

Інші національні меншини (білоруси, молдовани, кримські татари та інші) – менше 300 тисяч і нижче кожна.

Хто є, кого немає

Ані російської діаспори, ані російської іреденти в Україні немає. Чим це можна довести? Тим, що зазвичай представники націй, що проживають компактно та/або представляють великий відсоток населення об’єднуються у власні етнічні організації, рухи та партії, які представляють інтереси меншин. Повний провал будь-яких спроб організації російської громади в Україні на політичному рівні доводить це. Для порівняння можна взяти приклади національних партій угорців у Закарпатті та росіян на Сході країни. Жалюгідна підтримка партій на кшталт «Російського блоку» говорить сама за себе. Окремо у цьому ряду стоїть Крим, де росіяни справді складають відчутний процент населення півострова та постійно підживлюються зі сторони Російської федерації. Наразі у нашій країні фактично відсутні так звані «професійні росіяни», які б були здатні вийти за межі ніші маргінесу. Їх відсутність компенсують «професійні російськомовні українці», які, щоправда, не використовують і десятої частини небезпечного потенціалу теми.

Натомість існує інша національна меншина, існування та діяльність якої і справді може загрожувати не лише перспективі побудови національної держави, але й самій незалежності України. Мова йде про радянську меншину.

Саме ця умовна громада є найбільшою національною меншиною країни, яка поступається лише українцям, проте не порахована жодними переписами та статистичними дослідженнями. Радянський народ — це породження найбільшого в історії людства етнонаціонального експерименту. Саме цю спільноту можна вважати за титульну націю СРСР. Чому не росіян? Тому що останні теж були піддані процесу позбавлення національної свідомості та власної історичної пам’яті. З урахуванням схильностей та ментальності росіян, вони стали зручною базою для формування химери радянського народу: саме їхня мова та частина культурного наративу була взята радянськими деміургами для створення «радянської культури».

Назад у минуле

Співробітників статистики вводить в оману те, що радянці зазвичай зазначають своєю національністю етнічне походження — українське чи російське зазвичай. Проте, як ми вже говорили раніше, між етнічним походженням та національним усвідомленням ставити знак тотожності не варто.

Які характерні риси радянців в Україні? Першою ознакою є відвертий чи латентний реваншизм. Як титульна нація імперії, яка припинила своє існування, радянці вбачають в Україні не лише бунтівну молодшу сестру (до чого схильні росіяни), але й прямого ворога рідної химерній меншині держави – Радянського Союзу. Таке уявлення не позбавлено логіки – протягом усього свого існування найбільшою силою, що протистояла радянській державі всередині країни були саме українці. Тож більшість радянських людей вбачають ідеал майбутнього не у розвитку та прогресі, а у поверненні назад: до СРСР політичного союзу колишніх республік (мінімальна комбінація у вигляді Росії, України, Білорусі; Казахстан та Середня Азія – як додаткова опція) та його соціально-економічних конструкцій доби «застою».

Усе це може бути справді небезпечним у тому випадку, якщо остаточно вийде за межі ностальгії та перетвориться на чітко усвідомлену та висловлену мету – подібна «п’ята колонна» ускладнить не лише внутрішню інтеграцію України, але й низку кардинальних реформ, необхідних у перспективі.

М’язи язику

Другою ознакою, яка безпосередньо пов’язана із першою, є хворобливе ставлення до російської мови та її так званого захисту. Російськомовне населення країни за замовченням не є поборниками ідеї рівноправ’я чи двомовності країни: приклади Києва, Сум та інших, переважно російськомовних міст, які провалили ідею запровадження російської як мови регіональної – яскраве свідчення цьому. Ще більше підтверджень цьому можна знайти на побутовому рівні, приклади яких наводити не варто через їхню чисельність та типовість.

Російськомовні українці, на відміну від радянців, реальніше дивляться на речі і розуміють, яка саме мова потребує захисту та чому. Для радянців протистояння російської та української мови принципове. Цікавий факт: серед радянців часом трапляються люди, які говорять українською чи суржиком, проте це не впливає на загальне їх ставлення до російської мови.

Міфи та легенди Країни Рад

Як і будь-яка етнічна та національна спільнота, радянці пов’язані певним фольклором із власними уявленнями про добро і зло, подіями та персонажами, що їх уособлюють. Будь-яка спроба перетворити містично-релігійне місиво радянців на академічну історію наражається на опір. Часом здається, що радянці здатні відчувати фізичні спазми від самої лише можливості кинути неупереджений погляд на минуле.
Дбайливо виплекана пропагандистами кількох поколінь картина світу радянців із героями та демонами, фатальними протистояннями та абсолютно відвертими дивами – важливий, якщо не головний стрижень внутрішньої єдності радянського народу.

Чому ця група виявляє такий консерватизм? Відповідь напрошується сама собою: будь-який рух, що пов’язано із Україною, Європою, майбутнім та просто іншим від радянського, віддаляє мільйони цих людей від химери СРСР. Усе, що не асоціюється із «країною рад» викликає страх і відразу: радянці, як титульна нація Союзу, втратили найбільше від його краху. Якби експеримент був довшим, можна припустити, що ця група вела б себе подібно до сербів у нових країнах колишньої Югославії.

Крім того важливими характерними рисами є низка суспільних цінностей, які загалом не надто відрізняються від тих постулатів, які висував радянський різновид соціалізму-комунізму. Егалітаризм, апелювання до соціальної справедливості, вимога «соціальної держави» (фактично nanny state), негативне сприйняття ініціативи, бізнесу та індивідуалізму – основа економічних поглядів радянців.

Опора та опір

На відміну від етнічних росіян, радянці виглядають достатньо консолідованими – політичні вимоги цієї групи висловлюють відразу дві парламентські партії та низка менш популярних організацій. Звісно, що і Партія регіонів, і Комуністична партія лише використовують радянців як електоральну базу, проте абсолютна більшість вимог, які виголошуються цими політичними об’єднаннями – це вимоги радянців, побажання радянців та солодкі мрії радянців. Обидві названі партії досить вдало використовують усі вище перераховані особливості свого електорату, будуючи саме під них та саме для них усю соціальну політики України. Звісно, що подібна ситуація не може влаштовувати українців.

Політичний аспект дає змогу уявити, скільки ж радянців наразі живуть в Україні: сумарна кількість виборців ПР та КПУ, рейтинг довіри до влади, усе це можна вважати достатньо умовним показником. Таким чином ми можемо припустити, що зараз в Україні близько 10-15 мільйонів радянців. Як ми бачимо, цифра велика, проте вона не є критичною для держави із населенням у 45 мільйонів.

Що далі?

Український націоналізм має вирішувати питання державної політики на користь української більшості. Для того, аби оформити реальну, а не просто пораховану статистиками більшість, необхідно її консолідувати та унеможливити активізацію інших національних проектів у сфері претензії на визначення державного майбутнього. Тож що робити із найбільшою національною меншиною країни?

Необхідний чіткий план асиміляції, який буде створено відповідно до реалій радянської меншини. Враховуючи особливості цієї спільноти, першочерговими заходами мають бути такі, що спрямовані на соціально-економічну сферу. Відразу після цього має стартувати програма культурної асиміляції та європеїзації наших молодших братів. Робота буде кропіткою та енергозатратною, проте мета варта зусиль – українська більшість, яка стане впевненим підґрунтям для прогресу країни.

Tags інтелектуальний націоналізм нацменшини російське питання Україна